Чоловічі імена

Слухайте, а от ви задумувалися, чому деякі імена одразу створюють в голові такий чіткий, майже кінематографічний образ? От скажіть, Едуард? Звучить так… знаєте, ніби одразу пахне старою доброю Англією, якимись лицарями чи, принаймні, дуже дорогим костюмом. Блін, у цьому імені є якась вага, щось таке благородно-суворе. Це ж не просто так! Я як професійний психолог, […]

Ох, нарешті дійшли руки до цього імені. От чесно, коли чую його, одразу в уяві з’являється щось таке — знаєте, шляхетне, трохи загадкове, чи то лицар, чи то, може, поет-романтик з невеличким таким, але дуже вагомим багажем життєвого досвіду. Як психолог, я вже давно помітив: люди з цим ім’ям не просто так його носять. Вони

Ох, цей Едвард! Ну, погодьтеся, звучить незвично для наших, українських реалій. Ім’я одразу асоціюється з чимось шляхетним, трохи загадковим, з такими собі європейськими замками й, звісно, кінематографом. Часто чую, що, обираючи ім’я Едвард, батьки підсвідомо бажають синові… ну, щоб він виріс таким. Яким? Сильним, успішним, трохи закритим, як герой фільму. Такі очікування, еге ж? Але

Привіт! Сьогодні я хочу поговорити про ім’я, яке, здається, носить в собі щось… ну, не знаю, чи то царське, чи то дуже-дуже глибоке. Знаєте, коли зустрічаєш людину, і вона каже: «Мене звати Давид», — у мене в голові одразу щось клацає. Не просто ім’я, а якийсь, здається, цілий світ за ним стоїть. Воно таке, знаєте,

Агов, друзі! Давно не бачились. Хоча, як давно… тільки вчора писав вам про… ну, неважливо. Сьогодні у мене в голові сидить одна думка. Це ім’я. Дамір. От чесно, коли вперше почув, подумав, що воно… ну, звичайне. А потім почав копати глибше. І що ви думаєте? Відкрилося стільки всього, що, здається, мені й цілої статті буде